Як зробити карʼєру, коли у вас біполярний розлад

Одного тижня ви запускаєте три проєкти водночас, а наступного – не можете встати з ліжка і втрачаєте роботу. Приблизно такий вигляд має життя людини з БР. Раніше цю хворобу називали маніакально-депресивним психозом, потім – біполярним афективним розладом (або коротко БАР), зараз офіційна назва – біполярний розлад. Жити та працювати з ним непросто: від 32% до 75% часу така людина перебуває в депресії і часто не може повноцінно функціонувати. Про те, як це – жити на працювати з біполярним розладом, розповіли героїні статті.

Ким працюють люди з біполярним розладом

«Вісім років тому мені остаточно діагностували БР, і депресивні епізоди в мене превалюють над маніакальними. На кожній моїй офісній роботі рано чи пізно в мене починалась депресія, і я звільнялась за власним бажанням, що завжди дивувало моїх колег. Тоді я місяць проводила в ліжку, чекала, коли знову почнеться підйом, і влаштовувалась в нове місце», – розповідає Ганна, моушн-дизайнерка та ілюстраторка.

Це розповсюджена проблема людей з біполярним розладом: депресія наздоганяє зненацька, а розказати про свою хворобу керівництву та попросити через це лікарняний може не кожен і не всюди.

«Яка робота підходить людині з біполярним розладом? Залежить від людини з біполярним розладом. Але краще, щоб вона була гнучка», – каже авторка цифрових колажів та візажистка Анастасія Клименко.

Настя Мельниченко – письменниця, дослідниця булінгу, засновниця хештегу #ЯНеБоюсьСказати та активістка – встигає водночас вчитися в аспірантурі та писати книжки і методичні матеріали про булінг. І все це – через психоемоційні гойдалки.

Свідомо заганяла себе в гіпоманію, щоб дописати дисертацію: історія Насті

В мене ажитований тип депресії – стан, в якому людина не хоче жити і їй дуже погано, але вона дуже активна, тривожна. На другому боці цих гойдалок гіпоманія – це легше за повноцінну манію, але забирає сили через відсутність сну та сильно збільшену активність. І зазвичай закінчується депресією.

Один раз в мене був дуже тяжкий депресивний епізод, в якому я справді не могла працювати: навіть найменші завдання, як-от відповісти на лист чи сплатити рахунок, видавалися непомірно складними, буквально непідйомними. Тоді я була головою громадської організації, і була не функціонуюча. Мій чоловік підхопив мою роботу і по суті виконував роль керівника моєї ГО. Це тривало, напевно, пів року, може більше: я дуже важко приходила до тями.

У 2016 році я опублікувала допис і поставила хештег #ЯНеБоюсьСказати – вони тоді набирали популярність. Раптом хештег розійшовся, і тисячі жінок розповіли світу свої історії насильства. Червоною лінію через ці історії проходила недостатня сексуальна грамотність – люди не розуміли свої кордони, чому їм страшно або боляче. Особливо це стосується дітей. Серед історій про насильство в більш дорослому віці часто звучало: а що я зробила не так? Люди шукали причини, і тому не зверталися по допомогу. За мотивами цього флешмобу я написала свою першу книгу: вона допомагає молодшим підліткам швидше ідентифікувати насильство.

До 2023 року мені діагностували винятково депресію, але врешті я прийшла до лікарки в стані гіпоманії, і мені підібрали потрібні ліки. З часом я зрозуміла, що більше не пишу – навіть дописи у фейсбуці – та не можу креативити. Ліки стабілізували стан, але забрали здатність до спонтанності та творчості. Я довго зважувала всі за та проти, але залишилась на таблетках, бо боялася повернення депресії.

Правда, наприкінці цього літа я штучно вивела себе в гіпоманіакальний стан, зменшивши дозу ліків вдвічі. Я мусила вчасно здати другий розділ дисертації. А ще хотілося дописати художню книжку. Творчість повернулася в моє життя, я дуже продуктивно попрацювала півтора місяця і тепер спостерігаю, як повільно скочуюся вниз. Але досі не наважилася повернутися у той плаский стабільний стан.

Я не розповідаю про свій стан людям, з якими працюю: це надто стигматизована тема. Колись мені відмовили в фінансуванні проєкту, бо знайшли в мене на фейсбуці публікацію про депресію. Там люди прямо сказали, в чому причина: вони бояться фінансово вкладатися у ризиковий проєкт. Я подумала: в чому ризик? Я в депресії майже все життя, але ж це не заважало мені реалізовувати минулі проєкти.

Дуже важко і демотивує: історія Ганни

Найгірше – це коли депресія накриває під час проєкту. В гіпоманії я можу погодитись на багато робіт, а потім – посередині шляху – раптом втрачаю всі сенси і не можу змусити себе працювати. Коли це трапляється, я пояснюю людям ситуацію, повертаю гроші і чекаю, коли все мине. Психологічно це дуже важко і демотивує. Я багато років сумлінно приймаю ліки, але це не завжди допомагає.

Так можна зіпсувати свою репутацію, а з нею напряму повʼязана моя карʼєра в моушн-дизайні. Стає страшно ризикувати і взятися за щось цікаве і складне, адже депресивний епізод завжди поруч: він не обовʼязково настане, але дуже лякає. Але я продовжую брати короткострокові проєкти – це максимально підходить для життя з моїм діагнозом. Зараз я також знайшла роботу в маркетинговому агентстві, на якій тримаюсь вже два роки, – це мій рекорд. Я працюю дистанційно і сама організовую графік, це допомагає.

Врешті все це не завадило мені розвиватись в роботі: гіпоманію я використовую для генерування креативу, ремісію – для втілення ідей, а депресивні епізоди – для рефлексії і відпочинку. Жити з хворобою – це шлях без кінця. Я пишаюсь своєю теперішньою функціональністю, але шлях попереду дуже довгий. Я знайшла гармонію в терапії, ліках, підтримці партнера та близьких і в дуже ретельному стеженні за своїми станами. Звісно, все це не завжди спрацьовує, але власний прогрес я спостерігаю з великою надією.

Вікторія Руденок, фахівчиня з реклами та PR, мама чотирьох дітей

«Робота в рекламі – це багато стресу, й коли треба – понаднормові завантаження. А нам бажано мати більше стабільності, тому тут варто бути обережними.

Я працювала в рекламному агентстві, що входило до десятки лідерів українського ринку. Коли я вже була директоркою з розвитку великого книжкового проєкту, я дізналась про свою хворобу. Деякий час з цим можна було давати раду: в стадії гіпоманії я придумувала цікаві проєкти, а потім, коли мені ставало гірше, передавала реалізацію колегам. Керівники знали про мій стан і ставился до цього з розумінням, тим паче що на підйомах я організовувала яскраві івенти, понаднормово працювала тощо», – розповідіє Вікторія.

Але не всі невдачі людей з психічними хворобами повʼязані саме з ними. Їхні історії – такі самі, тільки наслідки можуть бути серйознішими.

«Я пішла з роботи не через біполярний розлад, а через дітей: їх четверо, і я більше не справлялася. Потім повернулась до рекламних та книжкових проєктів, але невчасно – почалась велика війна, і я перевезла дітей та маму до Європи. Зараз я займаюся сімʼєю – моїй мамі потрібен догляд – та обдумую вихід на парт-тайм роботу».

Олена, майстриня з тату з власною студією в Німеччині

Я відчуваю себе на своєму місці. Навіть коли в мене депресія, робота мене витягує. Це те, що допомагає триматися в нормі. Плюс я працюю на себе, і це теж важливо: наприклад, зараз я лежу на денному стаціонарі і працюю тільки вечорами, і мені не треба нікому пояснювати причини. 

Навіть коли в мене депресія, робота мене витягує.

В 2017 році, коли депресія була глибокою, я брехала керівництву, що в мене важка застуда, бо не наважувалася сказати, як є. Врешті мене звільнили. Більше я так не ховалася: на останній роботі в наймі я розповіла про діагноз, і шеф сказав: «Ну, я так і думав, що щось таке є». 

Зараз в мене вже другий власний салон – перший був в моєму рідному місті, зараз воно під окупацією. Коли тато ще був живий, до нього приходили люди з автоматами, шукали мене: все через патріотичні тату, які я робила своїм клієнтам. Люди просто люблять свою країну, а для окупантів це одразу нацизм. 

Анастасія Клименко, авторка цифрових колажів та візажистка

В мене була класна корпоративна карʼєра: за освітою я економістка і маркетологиня, працювала з будівельними та промисловими компаніями, а останнім місцем роботи була Bosch. Мені тоді було всього 25, і тут маніфестував розлад, почалась депресія, стало зрозуміло, що я неспроможна. Мене якраз збиралися призначити регіональною бренд-менеджеркою, а я відчувала повну пустоту. І я пішла.

Далі я місяць дивилася «Доктора Хауса», очікуючи, коли спрацюють антидепресанти. 

Потім працювала менеджеркою у фотографки, візажисткою на знімальному майданчику, розвивала власний інтернет-магазин – багато всього. Врешті я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, і ми почали працювати разом: він робив фото, а я – візаж. Пізніше ми створили студію, стали займатися фейс-артом і продавати його на стоках, і в нас було багато комерційних замовлень – все йшло добре. Яка робота підходить людині з біполярним розладом? Залежить від людини з біполярним розладом.

Мій шлюб не пережив повномасштабне вторгнення, і мій чоловік забрав все: бізнес, статки, навіть мої роботи – фейс-арти – він прислав мені в поганій якості, щоб я більше не могла їх продавати.

Після розлучення мені сильно допомогли батьки та брат. Це був 2022 рік, і я думала: кожного дня я можу загинути, то була не була, час втілювати мрію. Стати художницею. 

Колись психіатриня порадила мені робити цифрові колажі – як додаткову терапію. Я робила їх роками: і цифрові, і аналогові, додавала фарби та різні змішані техніки, експериментувала з матеріалом. 

Тож як економістка-маркетологиня я розробила план і стала подавати свої роботи на виставки, робити серії колажів, розвивати свій бренд. Це не просто творча робота – саме операційна частина зʼїдає багато сил та часу, а ще іноді грошей. Але врешті мене виставляють в Ліхтенштейні, Бельгії, Великобританії, Італії, США тощо. Плюс онлайн-виставки, які не привʼязані до країни. 

Зараз в мене чимало планів: це і новий сайт, і мерч, і курси коучингу, бо я також проводжу тренінги: я багато писала про розлад, і мене запросили стати експерткою Всесвітньої організації здоров'я. Все це я роблю без помічників: вони не встигають за мною, за моїм рухом чисто фізично.

А коли в мене закінчуються сили – я просто вимикаю ноутбук, йду на озеро, плаваю, читаю паперові книжки і нічого більше не роблю.